Як любили і вмирали

Про книгу

«Як любили і вмирали» — це збірка, що охоплює серію оповідань, у яких переплелися біль життя й тиха сила любові. У ній зібрані твори: «Немає праці», «Як любили і вмирали», «Кортояк», «Осіннього вечора», «Полон», «Оповідання про стек», «Маленька степова рудня», «Вибух», «Двісті п’ятдесят перша верства», «Розповідь веселого Васька», «В узгір’ях виє вітер», «Ніч», «Янтеків кінець», «Смерть Акул Китича».

У цій короткій прозі — Донбас 20-х років минулого століття: шахти, злидні, промислова руда, втрати, надії й відчай. Автор не приховує, що його тексти — це частково автобіографія. Він народився на Донбасі, із раннього віку працював у шахті, пережив тяжкі роки — полон, тюрму, війну. 

Оповідання не пов’язані щільно між собою сюжетом, але їх поєднує спільна атмосфера: люди, загартовані життям, та все одно прагнуть любові, рідної землі, простого слова. Наприклад, у «Немає праці» головний герой, 12-річний хлопець, після роботи в шахті опиняється на вулиці, без грошей, намагаючись вижити у світі, де місця для слабких небагато. 

У «Як любили і вмирали» — заголовному оповіданні — звучать голоси людей, яким залишилася лише пам’ять про ті, кого втратили. У творі «Полон» тема втрат і зрад перемежовується з краплями людської гідності. У «Осіннього вечора» — тиша, що несе біль минулого. У «Маленька степова рудня» — земля, яка зросла в серцях героїв, і те, що вони втрачали, коли її залишали.

Ця збірка — не роман, але, коли читаєш кілька оповідань поспіль, складається повна картина: життя, яке не вибирає, і люди, які мусять любити навіть тоді, коли знали, що втрати чекають за порогом.

Чому варто прочитати?

• Сила честі й правди. У текстах немає штучного патосу — є люди, які живуть і помирають, з усіма слабкостями та моментами зрад.
• Історичне тло. Через голови шахтарів і селян автор показує Донбас двадцятих років: індустріальний бік, експлуатацію, політичні хвилі.
• Лаконічність, що б’є. У кожному реченні — напруга. У його прозі немає зайвого, але кожне слово — на вагу.
• Голос минулого, який мовчки промовляє. Скрипник не нав’язує оцінок, не судить — він просто показує, що люди відчували, як могли вижити, як любили.

Про автора — Лев Скрипник

Лев Скрипник (1903–1939) — український письменник з Донеччини. З дитинства працював у шахті, потім брав участь у громадянській війні, перебував у тюрмах. 

Скрипник жив швидко, авантюрно й трагічно: змушений був багато мандрувати, мав зв’язки з кримінальним світом, занурювався у крайні межі людського існування. Помер у психоневрологічній лікарні. 

Для нього слово було способом витримати дійсність. У цих оповіданнях оживають люди, яких офіційна історія давно забула.

Відгуки й сприйняття

Дехто з сучасних читачів відзначає, що збірка — страшна, але водночас світла та щемлива:

«У цих оповідках кров, смерть і безнадія часто-густо перемішані із коханням, щастям і світлою любов’ю до людей». 

Інші зазначають, що твори Скрипника читаються легко — й одночасно болісно:

«Можу відкрити книжку Скрипника на будь-якому місці і залипнути. Начитатися цією прозою… неможливо. Вона різка та емоційна, але без жодного зайвого слова». 

Від «The Village» книжка вже потрапила до добірки місяця — як «жива тканина епохи, сповнена трагічних переплетінь людських доль, голосів шахтарів, злочинців, воїнів».

Для кого ця книга

• Для читачів, які цінують прозу без прикрас, що промовляє через реальний досвід.
• Для тих, кому важлива українська класика, яка показує Донбас як історичне й емоційне місце.
• Для тих, хто готовий чути голоси минулого й зрозуміти, чому сьогодні ми досі носимо всередині їхні спогади.

Ця книжка — не просто збірка текстів, а літературний портрет епохи.

Через оповідання Скрипника оживає світ, який все рідше згадують.

Але читач, що пройде цим шляхом, зрозуміє: любов і смерть — два складники людської історії, які завжди поруч, незалежно від часу.